«Навесні минулого року 1й бат 80й бригади взяв під охорону міжнародний аеропорт «Луганськ». Тоді ще не було війни, і всі думали, що обійдеться. Вони були другою бригадою, якої ми стали допомагати. Першою була 95 на кордоні з Кримом» – пише координатор проекту Віталій Дейнега на странці руху в Facebook https://www.facebook.com/backandalive/posts/504992202991555 (просимо розмісти посилання на джерело інформації).
Одна з причин нашого успіху – мотивація. А її причина – те, що нам дуже пощастило з першими підопічними. 1й бат 80ки для мене ще довго залишиться еталоном того, якою має бути українська армія. Спілкування з ними змушувало відповідати.
Але давайте по порядку: Початок весни – хлопці беруть під охорону аеропорт. Через місяць з невеликим починаються вогневі сутички і реальні бої. Якийсь час до хлопців в аеропорт підвозять БК, підмогу і їжу літаками. Але потім був збитий ІЛ-76 з хлопцями з 25ї на борту. У липні виникає гостра необхідність їх деблокування. Командир бригади Андрій Ковальчук очолює операцію з деблокування угрупування в міжнародному аеропорту «Луганськ». Під час рейду він отримує важке кульове поранення, але приймає рішення залишитися в аеропорту. Про це його попросили хлопці. Дуже попросили. Ситуація на той момент вже була гірше нікуди. За заблокованому угрупуванню вже стріляли з усього: «Град», «Смерч», арта всіх калібрів і мастей. Туди не міг проїхати жоден журналіст, тому мало хто розуміє масштаби того, що коїлося. Але ситуація була такою ж жорсткою, як і в аеропорту Донецьк через 3 місяці. Але про неї набагато менше знімали фільмів.
Волонтерська допомога бійцям потрапляла через місцевих і колишніх співробітників аеропорту. Деякі з волонтерів загинули. Одна машина вибухнула на міні ще в червні. Колишню співробітницю аеропорту, яка допомагала хлопцям розстріляли чеченці в її ж подвір’ї.
Далі було гірше. Угрупування, яке прорвалося в аеропорт, по суті потрапила в оточення з усіма, хто там стояв. Це був, по факту, квиток в один кінець. Далі було гірше. Далі було 31е серпня. Всі говорили про Іловайськ, а в аеропорту настало пекло. До цього його крили артою в основному, щоб забезпечити прохід колон з Росії (дорога проходить поруч з комплексом аеропорту і єдиний спосіб пройти по ній – загнати наших хлопців у бліндажі артою). Але тут почався штурм, і він був незрівнянно сильнішим за всі попередні. Били з усього окрім «Точок-У». Зокрема, били «Піоном».
В аеропорту було радянське бомбосховище з литими стінами завтовшки в метр. Після одного з попадань така стіна «поїхала» на метр убік. До вечора вже не було нічого. Будівлі були зруйновані, дерева що залишились горіли після арт підготовки наступу. Проблеми цим не обмежилася. Танкова рота, яка повинна була допомагати хлопцям утримувати позиції, пішла без наказу … Зараз з цього питання ведеться кримінальне провадження. Але тоді було вже не важливо. Хлопці залишилися просто піхотою проти новеньких російських Т90. Хто розуміє в танках – знає наскільки це грізна зброя і наскільки з ним важко змагатися піхоті, нехай навіть «крилатій».
Комбриг боровся за хлопців до останнього. Виходити в світлий час не було сенсу – їх би накрили артилерією у відритому полі. Місцями доходило до божевілля – російські танки заїжджали між нашими позиціями, звідки їх «відганяли» гранатометами і артою. Часто доводилося викликати на себе навіть «Смерчі». Потрібно було дожити до пізніх серпневих сутінків. Це був єдиний спосіб вижити. Від периметра в 13км вже залишилося мало. Бої велися вже скрізь, де наші примудрялися тримати периметр. Ми всі готували дітей до школи, а там доходило до рукопашної. Частина хлопців потрапили в полон, але змогли скористатися нагодою і втекти. З 20 осіб, яких вантажили в КамАЗ для полонених четверо змогло втекти. Інші загинули або знову потрапили в полон.
Хлопці билися як справжні десантники «не можеш іти – повзи, не можеш повзти – чіпляйся зубами». Багатьох з бранців досі не звільнили, багато хто до цих пір «безвісти», швидше за все вже назавжди. Комбриг по станції сказав, що будуть триматися до останнього, якщо їх підтримати артою. Але якщо дійде до полону – у нього немає варіантів – доведеться пустити собі кулю. Благо арта допомагала. О 20:00, після 11 годин бою противник був змушений відступити. До того часу до хлопців прорвалися 2 танки, 1 БМП і Урал 24й бригади. Їх екіпажі складалися винятково з офіцерів – оскільки багато хто з пересічних відмовилися йти на вірну смерть. Уралом вивезли вбитих і поранених. Це стало кінцем епопеї. Так ми вийшли з аеропорту. У той день загинуло 13 осіб з 80й бригади, набагато більше було поранено, потрапило в полон і пропало без вісті. Це лише одна з безлічі битв нашої гордості – 80й львівської аеромобільної бригади.
А ще були Луганська ТЕС, Георгіївка, Новосвітлівка, Хрящувате і Бахмутская траса.
Від себе додам, що хлопці ніколи не «віджимали» і не займались мародерством, навіть в аеропорту. Навіть коли було ясно, що його знищать. Вони не допускали хамства і мародерства всередині своєї бригади і не допускали цього серед інших. Земля Львова може пишається своїми синами: комбригом Андрієм Ковальчуком, який з важким пораненням керував боями півтора місяці з місця, а не штабу; одним з кращих артилеристів цієї війни «Тайфуном», якого вже бояться від Пскова до Дагестану (саме з цих місць були солдати супротивника); і багатьма солдатами, які проявили неймовірну честь і відвагу в найважчих зіткненнях цієї війни від Слов’янська до Луганська.
Одним з таких солдатів є мій хороший товариш Паша, якого ви бачите на фото. У минулому липні-серпні він відзначав 5 днів народження, з яких тільки один був справжнім.
Я хочу подякувати хлопцям і сказати, що для мене величезна честь з вами дружити, спілкуватися і навіть просто знати номери телефонів. Якщо мене запитають як повинен воювати справжній український десантник – я без роздумів приведу вас як приклад.
На першій фото мій товариш Паша, який був в аеропорту від першого і майже до останнього дня. У телефонних розмовах він часто починав сумніватися, що ми коли-небудь познайомимося особисто. Занадто мало було шансів вижити і занадто грізний ворог. Але ми познайомилися в минулого вересня. Зараз Паша знову в Луганській області.
На другому фото – наш другий тепловізор на тлі ще цілої будівлі аеропорту. Сьогодні цьому фото виповнюється рівно рік.
Ну і про насущне – комбриг попросив нас закупити 1-2 автомобільних тепловізори, щоб їх колони могли їздити спокійніше і уникати засідок і, по можливості, пару звичайних. Автомобільний тепловізор коштує 6300$, ручний (Pulsar HD50S) – 3200$.
Волонтери «Вернись живим» збирають гроші на покупку автомобільних і звичайних тепловізорів для легендарних десантників 80-ї бригади.
Про це пише координатор проекту Віталій Дейнега на сторінці руху в Facebook https://www.facebook.com/backandalive/posts/504992202991555 .
Проект «Повернись живим»
https://www.facebook.com/backandalive
http://twitter.com/backandalive
Звітність за посиланням: http://www.savelife.in.ua/report-cash/
Реквізити:
Приват:
5457 0822 3299 9685 Дейнега Віталій
5211 5374 4662 3360 Стократюк Вікторія
PayPal: звертайтесь в особисті повідомлення групи
Western Union / moneygram / etc (на приціли і прилади нічного бачення):
Irina Turchak + 38 (068) 500 88 00
Картка Приватбанк в євро
4149 4978 3611 9455 Мікульський Дмитро Вікторович
Картка Приватбанк в доларі
4149 4978 3611 9059 Мікульський Дмитро Вікторович
Контакти:
Гаряча лінія:
(044)338-33-38
(068)500-88-00
Заявки на допомогу:
(068)796-85-57
Заявки від військових: (068)796-85-57
Графік прийому дзвінків:
Пн-Пт з 09:00 до 20:00; Сб з 09:00 до 16:00
Наш офіс:
Київ, Жилянська, 12а (пн-пт 10:00-19:00, сб 11:30-16:00)
Безготівка::
Отримувач: Благодійна Організація «Міжнародний благодійний фонд «Повернись живим»ЄДРПОУ 39696398
Р/р №26007300905964
ТВБВ №10026/0162 філія-Головне управління по м. Києву та Київ. області АТ «Ощадбанк» МФО 322669
Призначення платежу: Благодійна допомога військовослужбовцям