Російська мова в Україні – чинник протистояння, сепаратизму та російської агресії! – В’ячеслав Дехтієвський, громадський діяч
Сьогодні Україна в стані війни. На сході нашої країни Росія та підтримувані нею проросійські сепаратисти здійснюють військову агресію проти України. Окупована частина Донбасу, анексовано Крим, загинули і поранені тисячі українських військовиків та цивільних громадян. Ще декілька років тому такий розвиток подій вважався би божевільним маренням. За роки відновленої незалежності найвищі посадові особи держави, за винятком одиниць, та й більша частина населення України вважали Росію братньою країною зі спільною історією та близькою культурою.
Чому ж почалась агресія, чи можна це було передбачити і відвернути, чому так блискавично впав Крим та виявилась величезна кількість колабораціоністів на Донбасі? Як захиститися від Росії? Такі питання ставлять і політики, і прості громадяни.
Якщо коротко, то таким чинником є російська мова в Україні, точніше нав’язування її українцям, тобто зросійщення. Звернімось до історії.
Росія ніколи не приховувала свого зверхнього ставлення до українців та не визнавала нашого права та прагнення до незалежності. Спроби українців після невигідної Переяславської угоди 1654 року вирватися з-під впливу Москви жорстоко придушувались збройною силою Петром І, Катериною ІІ, Леніним із Троцьким, Сталіним. Змушені визнати в 1991 році незалежність України юридично, росіяни де-факто продовжили боротьбу проти незалежності України, що сьогодні переросла у збройну агресію. Впродовж століть Росія використовувала для упокорення українців найрізноманітніші методи і засоби. Це і оманливі угоди, яких Росія ніколи не дотримувалась, і привласнення української історії, загарбання української церкви, підкуп (а тих хто не погоджувався – знищення) української козацької старшини та шляхти, масове переселення українців для освоєння Сибіру та Далекого Сходу, розкуркулення і депортацію українських селян, організація Голодомору (а на спустошені українські землі – переселення росіян), показний комуністичний інтернаціоналізм (а насправді російський імперіалізм та шовінізм), газові війни та торговельні обмеження…
Але найтривалішим системним методом знищення українців Росія обрала ліквідацію української мови, керуючись принципом: щоб поневолити народ, треба забрати в нього мову, і безмовний народ стає легкою здобиччю агресора. Державну політику Росії сформував міністр освіти граф Толстой: «Одной из величайших государственньіх задач России является распространение знаний государственного язьіка среди населения инородньіх окраин», що фактично означало знищення мов національних меншин. В основу ставлення до України було покладено положення Валуєвського циркуляру: «украинского языка нет, не было, и быть не может».
Починаючи з ХVІІ ст., коли в Росію заборонили ввезення книг староукраїнською мовою, російською владою до 1989 року видано понад сотню указів, постанов, розпоряджень, циркулярів про заборону та обмеження використання в Російській імперії та СРСР української мови, книг та театральних постановок на українській мові, використання української мови в релігії. Використання української мови в навчанні в університетах, гімназіях, церковно-парафіяльних школах було заборонено. Нав’язування російської мови відбувалось також через військо, судочинство, земельні комісії.
Після Української революції 1917-1921 р.р. і знищення Української Народної Республіки російська компартійна влада в Україні (в якій українців було менше 10%!) намагалась приспати і вгамувати прагнення українців до незалежності. Тому була запроваджена так звана українізація, тобто формальне визнання права українців навчатись і розмовляти рідною мовою. Але вже через 10 років, побачивши, що значна частина українців це сприйняла всерйоз, і українська мова почала стрімко поширюватись у школах і вищих навчальних закладах, у державних органах, у газетах і книговидавництві, в кіно і театрах, у робфаках і виробництві, сталінська компартія скасувала українізацію і розпочала репресії проти всього українського. Розпочалось переслідування української інтелігенції, тисячі з них були розстріляні (розстріляне відродження), знищена українська церква, розпочалась боротьба із так званим «українським буржуазним націоналізмом». Українська мова попала під підозру вслід за її носіями, інтелігенцією та підданому колективізації та голодомору селянством. Русифікація набрала нових обертів – виробництво і діловодство переводились на російську, створювались російськомовні газети, в міста і села України переселяли росіян, у першу чергу – на керівні посади.
Наступні десятиліття пройшли під знаком поступового витіснення української мови з усіх сфер суспільного життя України та заміщення її російською. Школи і дитсадки переводились на російську мову викладання і виховання. В 1958р. постановою Пленуму ЦК КПРС прийнято, а 17 вересня 1959 р. Верховною Радою УРСР продубльовано рішення про перехід українських шкіл на російську мову викладання. Вищі та середні спеціальні навчальні заклади, ПТУ проводили навчання майже всуціль російською мовою, кіно, радіо та новостворюване телебачення майже повністю були російськомовними. Історія України була підпорядкована російській. Змінювався і національний склад населення України.
Перший перепис населення України відбувся в рамках Всеросійського перепису в 1897 році. На території України, в сучасних кордонах, за винятком сьогоднішніх Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської, Чернівецької областей, які перебували в складі Австро-Угорської імперії, проживало 23 млн. 773 тис. осіб. 73,1% з них визнали рідною мовою українську, 10,4% – російську, мову євреїв – 8,2%, німецьку – 2,3%, молдавську – 1,7%, польську – 1,6%. Під час перепису національність не визначали, тому ймовірно відсоток українців за національністю був вищий, бо значне число українців після десятиліть русифікації визнали рідною мовою російську. Україномовні жителі чисельно переважали у всіх губерніях на території сучасної України за винятком одного повіту на сході (який входив до складу Війська Донського і там було відносно більше російськомовних) та Криму, де більшість визнала рідною кримсько-татарську. Українську мову визнали рідною і більшість населення багатьох повітів на території сучасних Воронезької, Курської, Білгородської, Ростовської областей та на Кубані. На території Донбасу українці також були в більшості. Зокрема, в Старобільському повіті українською мовою розмовляли 83,4%, російською – 14,7%, у Бахмутському (сьогодні Артемівськ) відповідно – 58,2% та 31,2%, у Слов’яносербському – 50,5% та 45,4%, в Маріупольському – українською 46,1%, грецькою – 19,0%, російською – 14,0%. Створення на початку 1900-х років промислових підприємств на Донбасі, Подніпров’ї та портів на чорноморському побережжі залучило переселенців з українських та російських сіл, що призвело до активізації русифікаційних процесів. Тим не менше, в 1917-18 роках українська мова переважала на зазначених територіях, і на підставі цього вони ввійшли до складу Української Народної Республіки. Ті кордони, зокрема, були визнані і не оскаржувалися комуністичною Росією. Тому пізніше Українська радянська соціалістична республіка, яку створили російські комуністи, автоматично зайняла територію УНР.
Наступний перепис населення був проведений у 1926 році. Згідно з ним, на території України, за винятком Галичини, Закарпаття, Буковини, Волинської і Рівненської областей, проживало 29 млн. осіб, з них українців 23,2 млн. (80%), росіян 2.7 млн. (9,3%). Рідною мовою українську назвали 71,3% населення, російську – 11,9%. Процес русифікації було тимчасово пригальмовано розпочатою в 1923 році так званою українізацією. На Донбасі, на території Гірничопромислового підрайону (31 тис. кв. км.), яка сьогодні практично співпадає з територією, окупованою Росією, проживало 2 млн. людей, в т. ч. українців 1 млн. 222 тис., росіян 639 тис. Українську мову рідною визнала більшість населення, незважаючи на те, що на вказаній території відбувався найінтенсивніший процес зросійщення.
В час між переписами 1926 і 1939 років, у період індустріалізації в СРСР, відбулось залучення на промислові підприємства та будови величезних мас населення. Політика насильницької колективізації та Голодомору українських селян призвела до масштабного переміщення населення з сіл у міста: з 1926 по 1939 рік сільське населення зменшилось майже на 4 млн. осіб, а міське збільшилось майже на 6 млн. Вигнані з рідних домівок вчорашні українські селяни були змушені рятуватись на Донбасі, де потрапляли під прес молоху совєтизації та русифікації з боку комуністичної влади та російської промислової адміністрації. Незважаючи на високу народжуваність, за 13 років населення України зросло лише на 2 млн. (Голодомор свою чорну справу зробив), та й то за рахунок переселення в Україну росіян, число яких зросло на 1,5 млн., а українців стало більше лише на 450 тис. (для порівняння – кількість росіян в СРСР за цей період зросла з 77 до 99 млн).
Майже весь приріст населення був зосереджений в Донецькій і Луганській областях. Населення Донецької області виросло з 1582 тис. до 3102 тис., Луганської – з 1094 тис. до 1842 тис., в тому числі за рахунок понад мільйона росіян. В рази виросло населення міст Донбасу, Харкова, Дніпропетровська, Запоріжжя.
Донорами зростання цих міст стала сільська молодь лівобережних, північних і центральних областей України. В містах вони попадали в котел зросійщення. Сьогодні нащадки тих українських селян, в 4-5 поколіннях, майже повністю зросійщені, втратили зв’язок з родовим корінням і називають рідною мовою російську. Натомість тисячі сіл в тих областях були спустошені, а сотні зникли з карти.
Післявоєнні переписи населення показали тенденцію до подальшого зросійщення. Кількість росіян продовжувала збільшуватись, росло число українців, які назвали рідною російську мову.
В’ячеслав Дехтієвський, громадський діяч, м. Житомир
для порталу Воля народу