Не секрет, що суспільна свідомість українців сприймає все, що відбувається сьогодні на Донбасі, крізь призму цілої низки містких вербальних карикатур, як-от «вата», «ватніки», «колоради», «русскомірні» тощо, таким чином ніби проводячи своєрідну ідейну межу між «ми» і «вони». Однак усі їхні сенси мають значно глибше коріння, ніж просто своєрідний суспільний рефлекс на сьогоднішній сепаратистський Донбас. Висловлюючись професійною мовою, говоримо практично про архетипи суспільної свідомості населення східних регіонів України, де основним лейтмотивом завжди був контроверсійний погляд на владу порівняно з її демократичним трактуванням.
Фактично йдеться про дві принципово різні моделі, погляди на сутність самої влади, які не можуть бути наслідком лише нинішніх подій, а тому мають серйозне історико-психологічне підґрунтя, причому в обох варіантах. Демократична модель учить дивитися на уряд, вищі органи влади й самого главу держави тільки як на найнятих працівників, чиї функції цілковито регулюються волею «роботодавця» – самого народу. Хоч би якими статками ви володіли, хоч би які преференції від обійманої посади мали – все це лише наслідок наданої вам можливості самим народом, і чиновник, так само як і глава держави, є тільки виразником його волі. У демократичній моделі й психологічні зв’язки її учасників вибудовуються інакше, змушуючи дивитися на владу не вертикально, а горизонтально, передбачаючи, що обійняти найвищі державні посади може будь-хто з огляду на відому рівність, закріплену ще з часів французьких гільйотин та обезголовлених тіл учорашніх монархів.
Зовсім інакшим бачиться трактування влади, яке сьогодні властиве не тільки Донбасу в його окупованій, а часто й підконтрольній Україні частині, а й усій Росії. Тут діє дуже давній, глибоко вкорінений у свідомості населення погляд на владу як на наслідок божественної волі, щось сакральне, а сам глава держави, як і раніше, сприймається як «помазаник Божий». Трафаретні написи, на які можна було натрапити на донецьких вулицях ще до війни, дуже часто невигадливо говорили про цю саму лінію місцевого мислення, коли на зупинках можна було прочитати «Православ’я. Самодержав’я. Народність». Певна річ, така екзальтована форма політичного мислення притаманна не всім донеччанам і мешканцям регіону, однак ікони зі Сталіним у золотому мундирі на площі Лєніна, потрійне хресне знамення місцевих пенсіонерів на тому самому березневому мітингу під час промовляння імені Путіна й майже безкомпромісне неприйняття будь-яких змін політичної системи, хоч би якою вона була, – все це своєрідні відголоски минулого із «золотою короною», коли є образ «царя-заступника» і народу, що цілковито довіряє йому.
При всьому цьому слід відзначити і той ідейний та політичний дуалізм, який завжди був характерний для нашого регіону, а сьогодні трапляється повсюди, зокрема й у діалогах із місцевими мешканцями. Більшість із них ніколи не були повністю задоволені владою Януковича і Партії регіонів, чудово розуміючи, навіть і тепер, що ці люди розкрадали вагому частину державних коштів і покрили країну цілою мережею корупційних зв’язків, часто родинних. А втім, тільки-но мова заходить про Майдан і нещодавні трансформації, визнаючи все це, багато хто з ідейних прихильників «ДНР» вибудовує дуже чіткий психологічний зв’язок між минулим і теперішнім, забарвлюючи перше майже в священні тони. «Так, було погано, – кажуть вони, – але зараз стало ще гірше», а тому минуле, хоч би яким ідейно «заплямованим» воно було, завжди матиме для них перевагу перед рухом країни вперед.
У Російській Федерації на сьогодні всі ці ментальні особливості російського населення поставлені на міцні рейки державної пропаганди, коли священики самі цілують руки «великому царю» (відомий випадок із Владіміром Путіним і священнослужителем), а населення щиро пишається заступником, посланим російському народу самим Всевишнім. На Донбасі ці мотиви знаходять лише своє мале відображення, максимально проявившись в ейфорії сепаратистського референдуму, після якого очікувалося не тільки географічне приєднання цих територій до складу Росії, а й вливання секулярної української ментальності в священне коло «русского міра». Коли ж нічого подібного не відбулося і повернення «до рідної гавані» не сталося, образ «царя» цілком був заміщений боротьбою зі «зрадливою хунтою», а Донбас став транслюватися ідеологами «русской вєсни» як останній оплот православ’я і боротьби за російський народ на західних окраїнах «великої держави».
Дуже показовий у цьому сенсі уривок фільму «Цар», де російський народ, як завжди брудний, голодний та обірваний, стоїть на колінах перед своїм «заступником», слізно благаючи простити його, а потім разом із тим самим «заступником» так само повзком вирушає на пошуки духовного наставника для «великої держави». І тепер, у 2015 році, в Росії та на Донбасі змінилася тільки форма поклонів, але традиція падати ниць перед «государем» лишилася.
Певна річ, Захарченко, Плотницький і Ко не дотягують до образу коронованих монархів, ким сьогодні фактично виступає сам Путін, але їм це й не треба. Достатньо стійкого психологічного зв’язку в суспільній свідомості Донбасу між цими особами й самим Кремлем, а «корона Російської імперії» завжди буде чимось на кшталт провідної зорі, що освітлює шлях борцям за «вільний Донбас».
http://tyzhden.ua/